Гора Кізя висотою 1420 метрів – це вершина в самому серці Центральних Горган, яка межує з масивом Довбушанки. Чіткого маркованого маршруту на вершину немає, однак із фрагментів старих лісових доріг, трелювальних доріг, стежок можна скласти повноцінний маршрут (з деякими нюансами). Але про все по порядку.
Тип маршруту: Радіальний
Довжина маршруту: 9 км (в обидві сторони)
Маркування: немає
Перепад висот: 630 м
Нитка маршруту:
Що пішло не так? Фінальні 150 метрів до вершини - суцільні завали колод, які потрібно переступати. Рух дуже сильно ускладнений вітровалом.
Вихід на Кізю відбувається із села Черник, судячи з OpenStreetMap може відбуватися двома шляхами. Доїзд до Зеленої станом на осінь 2021 року безпроблемний, однак дорога Черником дуже погана – ями в асфальтованій дорозі глибокі та мають гострі краї. Ми обрали шлях через полонину Дощинка, перед тим відвідавши водоспад Черник – чудовий і незвичний своїми змінами напряму руху води.
Від водоспаду повертаємося назад до повороту на грунтову дорогу, що відходить строго на південь і рухаємось нею. Дорога перетинає річку, однак перейти по каміннях можна без проблем. Після кілометра руху дорогою, звертаємо через річку вправо і стараємося намацати дорогу, яка на початку заросла та завалена. Тут краще скористатися онлайн-картами для того щоб зразу вийти на потрібну дорогу (оскільки ми початково рушили іншою стежкою вздовж вирубки, після чого прийшлося дертися модриновим лісом в лоб). Через 100 метрів дорога стає чіткою, однак доволі крутою, з коліями, а в мокру погоду рух буде ускладнений ще й глиняним покриттям. Через кілометр доволі крутого підйому дорога виходить на край полонини Дощинка.
Із цього моменту періодичні “полички” без набору висоти чередуються із крутими підйомами і ще через кілометр виходять на вирубку, з якої відкривається вид на хребет Підсмерічок та Синячки. Заросла лісова дорога виположується і примикає до трелювальної дороги. Далі, знову ж краще скористатися онлайн-картою OsmAnd, щоб піднявшись на крутий схил дороги, знайти стежку, яка серпантином виведе вас на плавний райсшток.
Райсшток вузький та доволі зарослий, але особливих проблем з рухом по ньому немає – вітроломів у нижній частині майже немає. У верхній частині він, однак, впирається у непрохідні завали, на які потрібно потратити дуже багато часу. Кращим варіантом є в цьому місці зрізати напряму вправо на гребінь хребта, до якого від стежки – буквально метрів 30. Місце виходу на хребет тут вкрите молодняком, але доволі рідким. Після виходу відкриваються два варіанти, і уваги варті обидва.
Якщо повернути наліво і пройти хребтом кілька десятків метрів, ви потрапите на типові горганські цикоти, доволі масивні. Звідси відкриваються пейзажі на північну частину Довбушанського масиву та хребти, що знаходяться на північний захід. Тут можна перевести подих і відпочити, тому що якщо ви плануєте таки побувати на вершині, то далі легше не буде =)
А тепер – десерт. Ви можете продовжити рух хребтом в сторону вершини і стежка із цикоту виведе вас на стежку, що обходить гребінь хребта з іншого боку від того, з якого ви потрапили на хребет. Фактично, вся подальша дорога до вершини, а це близько 100 метрів – це суцільна фізкультура з переступання колод, яка, однак, не видається чимось неможливим.
Вершина Кізя як заліснене підвищення доволі помітна, тому при наближенні до неї в певному місці буреломи ліворуч трохи рідшають і переходять в мох з чорницею. Цим можна скористатися і полізти безпосередньо вгору, просто знайшовши в лісі найвищу точку.
Те що ви побачите із найвищої точки – на фото поруч. Не надто примітно, однак похибка Open Street Maps (а може, і мого телефона) дозволила побачити бонус, який виявився не бонусом, а “коронкою” походу.
Якщо спуститися від вершини вниз до полонини, позначеної на картах (знову ж на стороні, зверненій до Довбушанки), вам відкриється чудовий вид на хребет Довбушанки та Синяка.
Підсумовуючи, скажу що Кізя – чудове місце, аби забути про те, що таке марковані стежки, втоптані дороги, прорізані маршрути і пізнати чудовий світ Горган, якими вони були споконвіків.