Горгани – це завжди інший світ Карпат. Західні Горгани – це концентрована квінтесенція Горган. Тому коли ми дивилися на табличку із смішними, за мірками Покутських і Запрутських Карпат, кілометражами і серйозними часовими рамками, ми їй трохи не вірили, а дарма. Тому що підйом до вершини Петрос Горганський дав нам жару=)
Тип маршруту: радіальний
Довжина маршруту: 12.5 км
Маркування: червоне, немає тільки на ділянці від траверсу Петроса до вершини (але там і стежки немає).
Перепад висот: 800 м
Нитка маршруту:
Що пішло не так? перехід від траверсу Петроса до вершини Петроса - це суцільний жереп. Стежка фрагментарно вгадується під ногами, однак на 600 метрів до вершини і назад закладайте десь годинку без рюкзаків, включаючи перепочинок.
Петрос Горганський по суті завершує Грофецько-Попадійське кільце спуском до вершини Студенець і разом із Трояскою, що на Свидовці завершує список вершин вище 1700 метрів. Висота Петроса – 1700 метрів (за іншими даними – 1702).
Спочатку про добирання – від Осмолоди рушаємо до Різарні, і не доїжджаючи до лісництва, повертаємо направо (сюди ж веде червоне маркування, яким ми і будемо рухатися). Проїжджаємо Довгополянське лісництво і ще близько 5 кілометрів рухаємося долиною потоку Петрос, яку з одного боку затискають Великий та Малий Канусяки, а з іншого – Ялова Клива та Студенець. Залишаємо машину в місці відходу стежки від грунтової дороги і спускаємося вниз до потоку.
… і починаємо піший маршрут із бадьорого переходу гірського потоку. Колода, що перекинута через потік на висоті людського зросту, не дає мені довіри, тому скидаємо взуття, брід, взуваємося. Вода температури “гірська”, тому ранок перестає бути сонним. Рухаємося гарною грунтовою дорогою вгору, поступово набираючи висоту. Підйом неважкий, однак у верхній частині на дорогу вривається вода потоку, тому вона трохи заболочена.
Виходимо на вирубку і огинаємо її, виходячи на гребінь відрогу що тягнеться від місця, де ми залишили автомобіль і до самого Петроса.
Дорога йде вгору і поступово набирає градієнт, однак не є чимось важким загалом. Попри те, зустрічаються ділянки де стежку понищило вітровалами і зсувами, і треба трошки пообходити малинниками і поперелазити колоди. Темп тримається хорошим і нам все ще здається, що ми класні, а таблички внизу – то для навантажених туристів, які на багато днів зібралися в гори. І коли до перевальчику під Петросом залишається якихось півтори кілометра, починаються веселощі.
Спочатку підйом різко набирає градієнт, а потім, попри те, що стає більш плавним, виходить з лісу в жереп, під палюче літнє сонце. Але ключовим фактором, через який наш рух сповільнюється просто невимовно, стають грубезні корені жерепу, що перетинають стежку. Я в курсі, що ще рік тому тут було невимовно гірше, і завдяки роботі Олександра Бондарчука, що веде блог “Люди так не ходять” та його друзів, ця стежка стала набагато кращою, однак багато в чому ця стежка не може бути виправленою – де не де “поличка” зсунулася, де-не-де корені і основні стовбури жерепу є несучою конструкцією цього маршруту.
Словом, ноги сувати по стежці, як це вже звикло нам робити на Чорногорі і Свидовці, не вийде, потрібно їх переставляти, іноді навіть високо. В сумі, ці півтори кілометри далися нам за годину часу, після чого ми присіли відпочивати під Петросом. Тонесенька стежечка, яка вилася кудись в бік вершини і занурювалася в жереп, натякала, що хворобливі плани на цю вершину були не тільки у мене.
Загалом, якщо говорити про план на день, то у мене було декілька варіацій. Найбільш амбітним планом було зайти на Петрос, потім через Коретвину піти на Попадю, і з Малої Попаді траверснути Паренки через Млинки, спустившись Згониловом до машини. Менш амбітний план викидав за дужки Петрос. Вилізши ж на перемичку і прикинувши скільки йти до Попаді, я зрозумів, що по часу сходу вниз ми ніби і справимося до темноти, однак вдома, напевно будемо десь біля півночі. Тому Попадя відклалася до кращих часів, зате появилося непереборне бажання дізнатися хто кого – жереп по дорозі до Петросу мене, чи навпаки.
Юля залишилася на стежці (насправді тут нам пощастило, бо ми рушили в сторону вершини двоє, але ледь занурившись в жереп згадали що забули трекінгові палки, і на цьому етапі я попросив її лишитися там разом з рюкзаком, щоб я нічого не загубив в жерепах). Помилкою (і я наголошую на цьому) було те, що я не встановив контрольний час, після якого треба було б починати хвилюватися. Завжди робіть це, бо інакше ваші близькі не будуть розуміти, все йде по плану, чи ви вже зблудили, і ваш голос десь далеко – це просто для орієнтування і інформування, чи це ви кличете на допомогу. Бережіть нерви своїм рідним і не робіть дурниць, або старайтеся їх принаймні раціоналізувати по максимуму 🙂
Отож я почав рух, і спочатку все було доволі непогано – під ногами навіть читалася стежка, попри те, що я ліз деколи прямо по гілках, розгортав жереп руками і взагалі весело проводив час, адже він тут був вище мого росту. Єдине, що я зробив по ідіотськи – поліз туди в шортах (хоча не факт, що парячись в штанах решту маршруту я би не пожалів про це), і доволі швидко мої ноги почали вкривати подряпини, які кровоточили, та ще й, враховуючи температуру, пекли через піт. Стежка почала петляти і стала нечіткою, однак якось вдавалося “на логіку” вибрати правильний варіант (підозрюю, що жереп на місці минулої стежки був буквально на крапельку рідший). Врешті, я подолав перший уступ, і взявши трохи вправо вийшов на кам’яний осип на південному схилі Петросу. Чесно кажучи, дома методом “пальцем по карті” мені здавалося, що можна знайти ключик до вершини в обхід основної маси жерепу. Але це класно виглядає в 2D, а коли поєднуєш це з рельєфом, де отой обходик який ти планував по факту траверсує спуск в 60%, розумієш, що “вам так не буде”.
Від осипу треба було знов брати вліво і жереп тут став якийсь лютіший, а стежка перестала місцями вгадуватися, тому дерся я вже більше просто по напрямку. В той момент, коли я вже почав думати “нафіга я це роблю”, я зробив ще пару кроків і опинився на маленькій полянці з туром в куточку. Вершина!
Оглядаюся довкола, роблю фото – прекрасний вид на старий кордон та Грофецько-Попадійське кільце. Оглядаю свої поцарапані ноги і розумію що вниз буде не легше, але, як кажуть бувалі, “гелікоптер ніхт”. Рушаю, доволі швидко виходжу на опорну точку кам’яного осипу, і продовжую рух вниз. Батарейки мого запалу сідають, подряпини, що дряпаються по попередніх подряпинах, відчуваються якось ще болючіше і в якийсь момент мені навіть починає здаватися що я зблудив. Гукаю Юлю, не чую відповіді, тому продовжую рух вниз гребенем, надіючись, що не звалюся ні занадто вправо, ні занадто вліво. Врешті, після чергового оклику, чую голос дружини трохи справа, розумію, що вже близько і виходжу з жерепу. Відпочиваю, поїдаючи чорниці і запиваючи водою. Справа зроблена, ще один 1700 пустив мене до себе, і це був явно не найпростіший із тих, на яких я побував.
Вирішуємо піднятися на Коретвину і там пообідати. Трохи більше ніж півкілометра – і ми на симпатичній вершинці з прекрасними краєвидами, в тому числі на Петрос.
Тут остаточно вирішуємо, що хорошим планом буде просто спуститися вниз тим же маршрутом, що і робимо. Спуск проходить без пригод і в хорошому темпі, адже, по суті, крім спеки, ніяких перешкод немає, а подоланий кілометраж не такий вже й великий. Всього перехід в 12.5 кілометрів, включаючи моє майже годинне борсання в жерепах Петроса зайняв 7 годин.
Підсумовуючи, скажу, що Горгани прекрасні і мають свій особливий шарм. Звичайно, їх різкі схили і жерепові зарослі потрібно долати, однак і краєвиди тут своєрідні і неповторні. А Петрос – це чудовий спосіб у поході маркованим маршрутом спробувати свої сили на відрізку класики Горган – жерепу.
