Запрутські Горгани – чудовий район для того, аби розпочати знайомство з Карпатами самостійно, злізши з голки попсових маршрутів – Говерли, Хом’яка, Несамовитого. Висоти тут невеликі, маршрути доволі очевидні, і їх величезна кількість – Ягідна, Куніклива, Рокита, Костел, Діл, Малий Діл, Ротило, Біла Кобила, Габорянська, Грегіт. Пройшовши, власне, півтораденний маршрут через чотири останні вершини позаминулого сезону, я вирішив спланувати ще один маршрут на таку ж відстань, та пройтися вершинами, що теж є одними з найвищих в цьому районі – Гордя Добротівська, Гордя Жаб’ївська, і Лисина Космацька.
Тип маршруту: кільцевий
Довжина маршруту: 25 км
Маркування: пол. Ледескул - пол. Пирчул - зелене, під пол. Мунчелик - Гордя Жаб’ївська - жовте, траверс Горді Жаб’євської - зелене, Гордя Добротівська - Сиколка - червоне, на решті маршруту немає.
Перепад висот: 640 м
Нитка маршруту:
Місце ночівлі: сідло між вершинами Ледескул та Лисина Космацька
Ситуація з водою в місці ночівлі: за 200 м від місця ночівлі на траверсі Лисини Космацької (недалеко до місця, де підходить жовтий машрут з Космача) є джерело. По маршруту вода є, однак не у всіх місцях, позначених на карті, детальніше - в описі.
Ситуація з дровами на місці ночівлі: дрова є в достатній кількості
Планування маршруту обіцяло бути цікавим, тому що я зазвичай подорожую автомобілем, тому майже ніколи не ходжу лінійні маршрути, ну і по можливості уникаю радіалок – завжди веселіше спускатися іншим шляхом від того, яким ти піднімався. Тому кільце – мій вибір. Однак тут виникла цікава задача. Підеш з Волової – прийдеться робити велику радіалку з кільця на Лисину Космацьку. Підеш з Ворохти через Ріжі – радіалка буде ще більша. З Татарова – великі кілометражі. З Космача – радіалка на Гордю з поворотом аж до Лисини буде теж цікавою задачкою.
Тому вибір впав на неочевидне рішення – долина ріки Прутець Чемегівський. Минулої зими ми проїхалися її частиною, коли піднімалися на Костел, щоб відвідати каньйон з бурульками. Цього разу вирішили їхати глибше. Добре так глибше. На 10 кілометрів глибше. Чесно, навіть не уявляв, що в такому побитому цивілізацією місці як Микуличин я зможу знайти такий дикий кінець географії. Тим не менше, я рушив із декількома варіантами підйому і спуску в голові. Однак, все пішло якнайкращим чином і поганою, але терпимою дорогою ми проїхали цих 10 кілометрів і зупинилися біля каплички, залишивши тут машину.
Першим квестом було перейти Прутець. Це доволі велика річка, що збирає в свою долину порядну кількість потоків, тому просто поскакати по каменях був не варіант. Ми бачили якусь кладку, однак як вийти до неї так і не догнали. Врешті перейшли по каміннях (без особливих пригод), та все ж злощасну кладку я зняв. Рухаємося дорогою попри господарство і потихеньку набираємо висоту. За кілометр від старту маршруту важливо не загубити брід через річку і вчасно повернути вправо через високу траву, які підводять до старої лісової дороги. Наголошую на це, тому що грунтова дорога в нормальному стані продовжує рухатися вгору долиною потоку і здається очевидною, але нам не туди 🙂
Насправді, офроаду великого не намітилося і після переходу ожинниками і травою кількадесят метрів до грунтової дороги, все нормалізувалося. По дорозі було видно, що вона закинута давно і нею ніхто не користається – про це свідчили вітровали, вимиті водою камені та загалом відсутність будь-яких слідів техніки впродовж довгих років. Підйом був відчутний, але не те що би критичний або важкий. Врешті, у верхній частині дорога почала виположуватися та вивела нас на ребро хребта з вирубкою по лівій стороні. Ще пару десятків метрів – і ми на найвищій точці, з якої швиденько збігаємо в нижню точку полонини Ледескул. Звідси відкривається чудовий краєвид на Лисину Космацьку. Однак піднята трава майже без натяків на стежку каже нам що цим підходом до полонини мало хто користується.
Натомість, у верхній частині вирує життя – сюди приганяють худобу із сусідніх полонин, де є вода (а таких в Карпатах з кожним роком дедалі менше). Рухаємося вгору полониною і виходимо на дорогу, яка ліском переводить нас на гребінь довжелезного хребта Запрутських Горган, який в одну сторону тягнеться через Штевйору, Куратул, аж до Рокити та Яворової і Малива під Делятином, а в іншу – через Лисину Космацьку, Грегіт і Білу Кобилу аж до присілків Верховини. Звідси відкривається вид на протилежну сторону хребта – Космач та Покутські карпати. Полонина діюча. Рухаємося нею, траверсуємо Ледескул і підходимо до полонинки під горою Лисина Космацька, де вирішуємо заночувати.
Стартували ми глибоко після обіду, тому 6 кілометрів – прекрасний розминочний день перед завтрашнім повноцінним переходом, особливо враховуючи, що стартуємо ми завтра з висоти 1300 метрів, тому набирати прийдеться небагато. Ліворуч від полонини відходить стежка-траверс, пройшовши якою 200 метрів натрапляємо на джерело, яке навіть в це посушливе літо доволі стабільне, хоч і не надто повноводне. Тут запасаємося водою на ночівлю і на завтрашній перехід під зав’язку (як покаже завтрашній день, це буде правильне рішення).
Зранку збираємося і вирушаємо на маршрут. Який зустрічає нас абсолютно лютим набором в більше ніж 150 метрів на менш ніж 500 метрах відстані. Причому, як водиться, це не просто підйом в 30%, а полога перша та фінальна частини із крутяком до 60% посередині при дуже неявній і нечіткій стежці. Поборовшись із цим підйомчиком, врешті виходимо на плато, звідки звертаємо вправо і вибігаємо до найвищої точки вершини Лисина Космацька висотою 1465 метрів. Через декілька метрів виходимо на цикоти, з яких видно долину Прутця та шматочок Чорногори, однак не покидає відчуття, що щось не так…
Адже у численних відео та фото я бачив капличку на горі та трохи інші краєвиди. Перевіряю ще раз по карті, ходжу довкола і розумію, що помилки бути не може – на вершині ми були. Йдемо далі з дивним відчуттям… яке розвіюється через півкілометра, коли на спуску з Личини Космацької ми виходимо до скельного виступу, з табличкою, облагородженою лавочкою та, власне, капличкою на скелі. Все в порядку, це місце не на вершині, а трохи нижче.
Звідси відкривається прекрасна панорама на Чорногору, Свидовець, Східні Горгани, Запрутські Горгани. Погода тішить нас навіть невеличким басейником “карпатського моря” – туману, що впав в долину в районі Квасів та Лазещини. Насолоджуємося чудовими краєвидами, перепочиваємо і рушаємо далі.
Приємна стежка веде нас через Пожеретул і починає потихеньку спускатися вниз – до полонини Пирчул. Виходимо на полонину і спускаємося вниз до хатки. На полонині ведеться будівництво нової колиби, але тут нас чекає розчарування з водою – джерела, позначеного на карті, не було ні в верхній частині полонини, ні в нижній. Сонце припікає, ми йдемо далі і подумки дякуємо своїй далекоглядності, що вийшли повністю запаковані водою з місця ночівлі.
З Пирчула піднімаємося на розвилку, де дорога веде вліво до полонини Мунчелик та вправо – під вершину Горді Добротівської. Нам вправо. Петляємо дорогою, яка в певному місці стає прямо проспектом, викладеним камінням на манер бруківки. На старих польських картах видно, що ця дорога колись була проїзною і слугувала коротким шляхом між Ворохтою та Космачем. За трохи менше ніж два кілометри від Пирчула підходимо до каплички в затінку, і так як не всі горять бажанням іти на вершину Горді Жаб’ївської, вирішуємо залишити рюкзаки тут і збігати півтора кілометри радіалки.
Радіалку тут можна поділити на дві частини – від каплички починається різкий підйом вгору на стику полонини і лісу, по суті по гребеню Горді. У верхній частині підйому виходимо на полонину з прекрасним видом на Запрутські горгани і Чорногору.
Підйом виположується, відсутність рюкзаків заставляє прямо летіти, і із жаркого літнього сонця заскакуємо в ліс, де вже доволі плавним набором піднімаємося до вершини гори Гордя Жаб’ївська (на радянських картах позначена як Хорде, але це не єдиний випадок, коли росіяни спаскудили назву, прийшовши на ці землі, тому що вимовити оригінальну назву не могли). Останні метри рухаємося каміннями, доходячи до тріангуляційного знаку на самій вершині висотою 1479 метрів. Споглядаємо Чорногору, Свидовець, Синяк, Явірник, Довбушанку, Синячку та інші довколишні вершини. Підйом та спуск в сумі від каплички зайняв у нас 45 хвилин без рюкзаків.
Звідси продовжуємо рух брукованою дорогою траверсом Горді, та, врешті, в одній із точок, доходимо до місця, де на карті дорогу перетинає не просто джерело, а струмок. Тут трохи більше води, чим ми і користаємося, вперше за день поповнивши запаси (9 кілометрів від місця ночівлі). Після струмка короткий підйом – і ми виходимо до полонини під Гордею, звідки знов пірнаємо в ліс і рухаємося дорогою аж до Горді Добротівської. Короткий підйом, вихід на полонину – і ми на непримітній вершині висотою 1356 метрів, яка по суті є великою полониною. Звідси брукована дорога огинає Гордю Жаб’ївську і йде на перевал Ріжі, а ми тим часом рухаємося полониною в сторону гори Сиглавка (про те, що вона “Сиглавка”, питомо прикарпатське слово, я дізнався від газди на полонині під Гордею. На картах це Сиколка, і само собою, що назва ця взята з радянських карт).
Тут повертаємо вправо і шикарною широкою дорогою починаємо спуск в долину Прутця Чемигівського. Дорога стара, але видно, що нею їздять місцеві жителі і доглядають за нею. Спускаємося лісом донизу, в одному місці навіть користаючись плавним і довгим серпантином. Однак, коли мета вже близька і маршрут майже завершено, перед нами постає дилема – стежка на OSMand веде кудись в долину потічка, після чого її просто немає аж до дороги на іншому березі. Це ризиковано, враховуючи що долина потічка може бути абсолютно різна, та й зрештою, це може бути доволі петля по відстані, чого нам після 16 кілометрів по спекотних літніх полонинах не дуже хочеться. Тому очима починаємо шукати в місці найближчого до долини Прутця підходу дороги якийсь спуск… і бачимо стару, зарослу, круту, але цілком прохідну стежку по старій грунтовій дорозі. Півкілометра нею зі скидом трохи більше ніж 100 метрів – і ми вискакуємо на дорогу долиною Прутця. Перепочинок, свіжа холодна вода з потоку – і тиснемо на ногу, щоб за 10 хвилин ходу опинитися біля машини, скупатися, переодягнутися і рушити додому. Маршрут завершено.
Цей опис маршруту був скоріше емоційним, ніж звітовим. Однак таким був і похід. Альтернативний варіант під’їзду і підходу непопулярними дорогами дав можливість потратити доволі мало часу на власне добирання до головної родзинки маршруту. А відрізок Ледескул – Сиглавка був прекрасний і краєвидами, і погодою, і різноманітністю ландшафту, та й з дорогою тут доволі добра ситуація. При цьому, за всю нитку маршруту, крім місцевих господарів, ми побачили тільки одну групу туристів під Пожератулом. Тому Запрутські Горгани попри свою близькість до основних туристичних курортів прикарпаття, все ще маю чим здивувати і порадувати.
