Гора Овул – це доволі своєрідне місце. Якщо зазвичай горганські вершини складаються у величезні ланцюги хребтів, то Овул стоїть окремо, оточений долинами Лімниці та Дарова. Якщо зазвичай горганські вершини – це каміння і жереп, то Овул – це величезна полонина з південної сторони вершини. Якщо зазвичай до горганських вершин треба підніматися системою стежок, що тягнуться на кілометри, то обидва варіанти підйому на Овул – це близько 3 км майже прямої дороги.
Тип маршруту: кільцевий
Довжина маршруту: 7.5 км
Маркування: немає
Перепад висот: 600 м
Нитка маршруту:
Що пішло не так? Це перший раз, коли я закидаю скрін треку з мого Garmin, а не з карти і це багато про що говорить. Два моменти - стежка, яку вам малює OSMAnd, існує тільки пару сотень метрів вище від хати грибників. 1200 метрів, які лишаються звідти до Овула я би волів обійти колом в кілометрів 5 (якщо б таке було). Також, вершина гори повністю покрита жерепом. Там де в 2011 році ще можна було пройти розгорнувши його, 13 років по тому треба лізти зверху по гілках. Суцільне задоволення, одним словом.
Добратися до точки старту маршруту потрібно наступним чином – в Осмолоді повернути наліво і їхати аж до розвилки в Ялі, після чого повернути в долину Лімниці, до Дарівського лісництва. Тут, рухаючись схилами хребта Горган (з розгалуження стартує маршрут на найвищу його вершину), застаємо чудові пейзажі з гірської дороги – могутні північні схили Овула, широка долина Лімниці і маленька цятка Дарівського лісництва внизу.
Рухаємося попри лісництво і далі долиною Лімниці, огинаючи Овул і набираючи висоту аж 1000 метрів. Врешті, доїжджаємо до вагончика в долині струмка, що сходить зі схилів Овула. Залишаємо тут машину, заодно милуючись полониною на плавному схилі. Переходимо кладкою канаву і починаємо рух вгору.
Стежка різко набирає вирубкою, але заходячи в ліс, дещо виположується, і починає вести нас рогом хребта. Стежка тут невитоптана, однак помітна, місцями треба заходити в малинники, але загалом все видно і немає проблем у орієнтуванні. За півгодини та близько кілометр руху доходимо до будиночка грибників.
Звідси починаємо рух вгору. Перші пару сотень метрів стежка добре видима і гарно набирає висоту, маршрут йдеться доволі легко. Перетинаємо райсштоки, які підходять до стежки з двох боків і огинають вершину і рухаємося далі вгору і…
…і впираємося в 50%-ний крутяк. Усе. Халява скінчилася. Пробую петляти довкола того, що на OSMAnd позначене як стежка – та ні, крутяк і жодного натяку на якусь нитку маршруту. Що ж, тепер просто вгору, благо Овул ніби жаліє нас і майже не підсуває серйозних вітровалів.
Ліричний відступ. Озираючись назад, думаю варто було би спробувати пройти райсштоком, однак тоді після перших півтори кілометри гарного маршруту я думав що решта будуть такі ж. Можливо, колись повернуся дослідити той район.
Йдемо вгору, набираємо вже майже 1300 м із 1610, але градієнт не меншає. Однак якось тягне нас трохи вправо (де легше, там і тягне). Врешті, бачимо що нам лишається 100 метрів по прямій до полонини (принаймні це було позначене на OSM). Зрізаємо туди і виходимо на полянки з рідколіссям, що перемежуються з величезними масивами цикотів. Окей, це вже краще, тому що градієнт тут не такий цікавий. Починаємо плавно, трохи траверсуючи, трохи піднімаючись переходити поля цикотів від полянки до полянки. Звідси відкриваються чудові види на старий кордон та Стримбу.
Каміння стабільне, це радує, проте зберігаємо відстань. Врешті, виходимо на гребінь хребта перед вершиною Овула, збігаючись зі “стежкою”, яку малює OSM. Що ж, вигляд Ігровця, Високої і Матагова радує. А от перспектива дертися останні 100 метрів вгору та ще й жерепом після Петроса Горганського, щось якось взагалі не сподобалася.
Тому обходимо трохи збоку і впираємося в чоловіка, який видно так само був здивований від нашої присутності в цьому богом забутому місці, як і ми. Він підтвердив, що далі – тільки отуди, всередину зелених хащів. Ми зітхнули і полізли. На відміну від Петроса, тут натяк на стежку якщо був, то мало де, а гілки були в рази грубші і на добрий метр вищі. Воно й не дивно – 100 метрів різниці по висоті між вершинами, тут жерепу тепліше і приємніше. А нам ні. Хоча, з плюсів, грубші стовбури дають більше стійкості, тому можна забити на стежку в принципі і просто переміщуватися по деревах, відкинувши останні пару мільйонів років еволюції.
Врешті, якимось чудом (мені навіть прийшлося в одному місці вилазити на найгрубший жереп, аби подивитися, куди далі) ми виходимо на полянку розміром 3 на 3 метри з тріангуляційним знаком. Вершина.
Це було всього якихось 50-100 метрів жерепу, зате яких. Я добре пам’ятаю, що десь із вершини можна було вийти на краєвид Горгана і Сивуль, однак в цьому жерепі навіть не буду пробувати. Вершина – і слава Богу. Давайте вниз.
На спуску вниз я не мирився з думкою, що не може бути все так погано, мусить бути якась більш явна стежка, ніж те страхіття, яким ми лізли. І дуже обрадувався, коли знайшов якийсь подібний натяк… який через десяток метрів вивів нас на обрив північного схилу. Зате він був трошки вільний від жерепу, відкривши огляду все кільце Грофи і Попаді, включаючи Горганський Петрос, який підморгував і питав “Шо ти, дядя, мій жереп тобі не подобався?”
Повертаємося назад і спускаємося вниз строго на південь, тому що є напрямок і є розуміння, що цей капець не буде тривати вічно і скоро має бути полонина. Виходимо на неї. Переводимо подих і думаємо що далі. Думка про повернення тією ж дорогою, якою ми піднімалися, відпадає зразу. Беру до рук паперову карту і бачу варіант, яким ходив 13 років тому- на південний схід в нижній кут полонини, звідки має бути стежка. Ця стежка в принципі і полониною йде далі вгору і в теорії її можна пошукати з-під вершини, але бажання шукати її у мене взагалі не виникає, тому рушаємо просто по азимуту. Знову ж, Овул в цьому плані жаліє мандрівників – поверхня полонини без видимих горбів і ямок, в яких можна поламати ноги. Просто собі трава і зарослі брусниці, якою ми підживлюємося по дорозі вниз. А ще, в сторону нижнього кінця полонини найплавніший градієнт із усіх сторін Овула. Тому рухаємося туди. Зрештою, з однієї точки мені вдається вихопити Сивулі, Кінець Горгану і Довбушанку. Класна все-таки гора.
Буквально злетівши кілометр полониною (з’явилися сили, коли не вгору і не жерепом), починаємо знаходити сліди людини – сині целофанчики пов’язані на деревах. Скоріше за все, це зробили заготівельники ягід щоб позначати захід у ліс із полонини. В нижньому куті, які планувалося, намацуємо стежку, яка хоч і тоненька, але прекрасно видима. Як і прекрасно видимі пляшки та інше сміття, залишене тут грибниками і ягідниками.
Петляємо вниз тонкою, але хорошою стежкою без завалів, а в найгірших для переходу місцях стежка сходить серпантином, підтверджуючи що наш вибір спуску був правильним. Щоправда на кінцевому етапі підходу до дороги вона сходить у вирубку, а потім у трельовку, повністю зарослу малинниками. Тим не менше, ще дві сотні метрів малинником – і ми на дорозі, що сполучає Дарів і Сплаї. До машини – півтори кілометри в сторону Сплаїв, які проходимо доволі швидко. Маршрут завершено.
Овул – це особлива гора. Особливі ракурси, чудова полонина на схилах і попри не найкращі вибори підходів, вона, здається, шкодує людей, є зручною і приємною. Думаю, прорізка траверсів цієї вершини буде чудовою окрасою Західних Горган. Ну і бажано, все-таки, трохи прочистити прохід до вершини та основних оглядових точок довкола. Тоді цей діамант засяє ще яскравіше.
