Запрутські Горгани є доволі цікавим місцем, оскільки антураж цих гір поєднує як полонинські господарства, характерні для Гуцульщини із типовими горганськими пейзажами – греготами та густими смерековими лісами. При цьому, добирання до даного району є доволі простим, а висоти та їх перепади – легші ніж у “правдивих” горганах.
Тип маршруту: Кільцевий з радіальними виходами
Довжина маршруту: 27 км
Маркування: З полонини Ротул повз Ротило до Волової - синє, радіальний вихід на Ротило - жовтий, решта маршруту - без маркування.
Перепад висот: 700 м
Нитка маршруту:
Місце ночівлі: Полонина під горою Габорянська
Ситуація з водою в місці ночівлі: Влітку - обидва джерела безпосередньо на полонині пересихають. Воду необхідно набирати за 500 метрів від хатки на полонині, внизу полонини якщо рухатися в сторону Білої Кобили.
Ситуація з дровами на місці ночівлі: Дров достатньо
Частково ми привідкрили цей світ у нашому поході на хребет Ігрець та гору Чорний Грунь, але там це був скоріше “пробник” – сам хребет, якщо не враховувати головну вершину, скоріше нагадує типові Покутські полонини. Цим же маршрутом вдалося поєднати доволі цікаву нитку – Білу Кобилу – облюбовану нешановними фанатами джипінгу і вивозу м’якого місця під саму вершину, Ротило – найвищу вершину Запрутських Горган, Грегіт – потужний масив, який разом з Ротилом стає дедалі більш популярним для комерційних походів, та забуту посеред них (і, як виявилось, незаслужено), Габорянську. Вдалим рішенням також було те, що нитку маршруту вдалося закільцювати, через нестандартний підхід до Білої Кобили. З цього і розпочнемо.
Машину ми залишили біля лісництва, що знаходиться в місці злиття потоку Кривець та Ільці, через місток від дороги на Верховину, прямо навпроти зупинки “Волова”. Звідси виходимо назад на верховинську дорогу і рухаємося вниз потоком близько 400 метрів. У цьому місці вліво від дороги відходить грунтовка. Плавно повертаємо праворуч, і перетнувши притоку Ільців, Чорний Потік, розпочинаємо підйом.
Стан грунтової дороги, якою ми рухаємося, близький до ідеального. В декількох місцях виходи потічків створюють невелике заболочення, але загалом дорогу можна навіть назвати проїзною для легковика. Набір висоти плавний. Через 3 км після початку руху цією грунтовкою праворуч починається короткий, але доволі різкий підйом на полонину Присліп.
Полонина (а по суті, дві її окремі частини, розділені посередині доволі глибокою долиною потоку), відкриває для нас перші краєвиди найближчих вершин. Вона фактично затиснута чотирма локальними вершинами – Віпчинка (1368 м), Чорний Грунь (1187 м), Погар (1320 м) та безіменною висотою 1374 м, які формують доволі симетричний чотирикутник довкола неї. Повертаємо вліво (на північний схід), і тепер вже не дорогою а стежкою рухаємося до входу в ліс стежкою, що йде паралельно долині потоку Ропіник. Стежка доволі чітка, прочищена, та безлюдна, поступово виводить нас на перевал між висотою 1374 м та горою Віпчинка, в саме верхів’я потоку. Тут виходимо на поляну, та дорогу, яка вже вздовж доволі людних місць відпочинку спускає нас в присілок Фіткалівка внизу полонини Танасова. Сюди “звозять” любителів легкого способу піднятися на вершину Білої Кобили.
Щодо підйому на Білу кобилу, то тут є два варіанти. Перший – вийти в верхів’я полонини Танасова, а далі різко змінивши напрямок, зайти на вершину з північного боку. Другий – форсувавши паркан, піти із перевалу просто вгору в південно-східному напрямку. Підйом тут крутіший, однак в рази коротший. Його ми і вибрали. Бонусом цього варіанту є чудовий краєвид на Покутські та Гринявські гори позаду, що відкривається з полонинки перед вершиною.
Сама вершина Білої Кобили висотою 1477 м, є непримітною, однак якщо вийти на східний край вершини, відкривається цілком горганський пейзаж – цикоти, рідкі смерічки, та чудові панорами довколишніх хребтів, наприклад, хребта Ігрець та його найвищої точки – вершини Чорний Грунь.
Спускаємося в протилежну сторону, від тієї, з якої прийшли. В цьому місці ключовою задачею є не пропустити “звал” потрібної стежки вправо, оскільки ми, тиснучи по хребту, і не відчувши перевальчику, ледь не вискочили полонинкою на наступну вершину – Бубенську, куди нам не дуже-то й треба було =)
Після різкого скиду висоти в східну сторону доволі стрімким схилом (не рекомендую) знаходимо врешті потрібну дорогу, і виходимо на верхній край полонини Бубки. Звертаємо різко вліво і пірнаємо дорогою в ліс. Калюж на дорозі, попри сухе літо вдосталь, при цьому з питною водою все не так добре. Тим не менше, перехід лісом від цієї полонини до полонини під Габорянською (найвища точка полонини позначена на карті як Жовнірська), має два хороші джерела просто на маршруті- одне через 500 метрів від повороту біля пол. Бубки, інше перед самим виходом на початок полонини Жовнірська. Тут варто поповнити запаси води.
Дорога плавно повертає, виводячи нас в нижню точку полонини під горою Габорянська. Ми вибрали точку біля самого місця “перевалу полонини” на інший бік хребта, біля хатки (яка не подібна на колибу, скоріше на підсобку по господарству. Врахуйте те, що влітку по воду прийдеться повертатися в нижню точку, а це добрих півкілометра пішки. А наступну воду нам пощастило зустріти аж на полонині Германівка, наприкінці маршруту. З дровами в цій точці полонини проблем жодних, в лісі купа вітровалу. З однієї сторони полонини відкриваються чудові краєвиди на Покутські Карпати – Сокільський, Брусний, Буковець-Ріцький, з іншої – на Чорногірський хребет. Перший день (а, скоріше, півдня) ходу довжиною 11 км завершено.
Важливо: Обидва джерела, позначені біля колиби, в середині липня пересохли.
Зранку робимо радіалку на Габорянську, куди з верхньої точки перевалу на полонині не більше ніж 500 метрів. Рюкзаки можна сховати в лісі, після чого на легких ногах доволі стрімкою стежкою, яка місцями більше нагадує дорогу, піднімаємося на вершину. Останні метри кам’янисті, дещо нагадують підйом на Синячку. Залізаємо на цю, здавалося б непримітну вершинку… і розуміємо, що рішення все-таки “взяти” її було виправданим.
Вершина Габорянська висотою всього 1445 метрів відкриває чудові краєвиди на всі 360 градусів. Всі Запрутські Горгани, Покутські гори, Чорногора – як на долоні. На північному заході проглядаються навіть фрагменти східних та центральних Горган. Ця вершина однозначно є окрасою цього походу.
Спускаємося з вершини до перевалу і починаємо рухатися вгору до найвищої точки полонини – Жовнірської висотою 1350 метрів.
Дорога звідси плавно і без набору висоти рухається вздовж полонини Веснарка, показуючи нам потужний масив гори Грегіт та підводячи під його північний край. Дорога в певний момент бере вліво, обходячи вершину та прямуючи на полонину Крами, нам же – вгору спочатку зарослою доріжкою а потім стежкою. Стежка, петляючи, виводить нас на сідло між Греготом та його передвершиною висотою 1400 м. Тут, пройшовши деякий час стежкою по східному схилу вершини, виходимо на найвищу точку.
Вершина гори Грегіт висотою 1472 метри, є такою ж непримітною, як і в її близнючки, Білої Кобили. Пообідавши в рідколіссі в найвищій точці, повертаємося на стежку та спускаємося на полонину Крами.
Важливо: обидва джерела, позначені на полонині Крами всередині липня пересохли.
З полонини Крами, західний край якої доволі роз’їжджений і заболочений, починаємо різкий підйом в ліс на масив Ротила. Важливо не пропустити точку, де від основної грунтовки, яка виходить з лісу в нижню, північну частину Ротула, вліво відходить стежка, що веде в верхню, південну частину. Чому важливо? Тому що ми пропустили, і традиційно, давши на ногу, спинилися вже на полонині Версалем, на підході до однойменної вершини, повертаючись назад майже кілометр.
Важливо: джерело в верхній точці Ротула всередині липня пересохло.
З верхньої точки полонини заходимо в ліс і через декілька хвилин впираємося в кам’янисті виступи. Шлях на вершину очевидний, полазити доведеться зовсім трохи, але все ж більше, ніж на Синячці чи Габорянській. З вершини гори Ротило висотою 1483 метри відкриваються чудові пейзажі на Габорянську, Білу Кобилу, Чорногірський хребет, Костричу, хребет Діл Малий, а також Горганські вершини – масив Синяка та Довбушанки.
Спускаємося до полонини та вловлюємо стежку, що звалюється в ліс на південний захід, обходячи схил Ротила. Спуск стає дедалі стрімкішим, місцями стежка майже знищена, її крутизна і наявність цикотів заставляє рухатися повільно та обережно. Незабаром виходимо на полянку, що слугує перевалом між горою Ротило та найвищою точкою полонини Германівка – вершиною Кедроватий висотою 1247 метрів. Звідси починаємо траверс полонини вздовж нижнього її краю. По дорозі, недалеко від колиби, зустрічаємо слабке, але діюче джерело.
З південного краю полонини Германівка “звалюємося” вниз, спочатку лісом, а потім вирубкою. Вирубка проходить дуже різким схилом, навіть попри те, що стежка в’ється серпантином. Ноги тут остаточно “вбиваються” різким спуском. Тим не менше, завершуємо спуск, переходимо річку і виходимо на центральну дорогу села Волова.
Дорога у Воловій грунтова, але хороша, добре відновлена, а в деяких місцях перекладена іншим шляхом після повеней. Менш ніж три кілометри – і ми знов біля верховинської траси, нашої початкової точки. 16 км другого ходового дня завершені.
Даний маршрут точно не є найлегшим для підйому на вершини згадані вище. До кожної з вершин можна підібрати легший “ключик”, однак ця нитка дає можливість при простому (навіть без автомобіля) добиранні на точку старту з точки фінішу, обійти кільцем найпопулярніші вершини в даному районі, а, при бажанні, зробити ще більше коло, після радіалки на Ротило закільцювавши маршрут через Версалем, Гордю Жаб’ївську (охрещену совітами Хорде), перевал Ріжі, Кітилівку та Малий ДІл, зробивши, таким чином набагато більше коло. Однак, на два дні вихідних, цей похід – те що треба.