Гора Церквище – це місце, яке я б назвав черговим “початком кінця географії” на Прикарпатті, по аналогії з такими вершинами, як, до прикладу, Шиворис чи Яворова. Ця вершина висотою трохи більше 1100 метрів – це початок хребтів на межі Західних Горган та Бескидів, що оточують верхню течію річки Мізуньки.
Тип маршруту: радіальний
Довжина маршруту: 9 км (в дві сторони)
Маркування: немає
Перепад висот: 620 м
Нитка маршруту:
Що пішло не так? Два пункти: по-перше, OSM в цьому районі нагло бреше, а тому дорога співпадає із намальованою на карті десь на половині з усього маршруту, тим не менше, стежка доволі логічна. Друге - останні 100 м до вершини - це люті вітровали і валуни в перемішку з густими зарослями молодої берізки і ожини. Похід сюди пізньої осені або ранньою весною полегшив би страждання, однак ненабагато. Поки що, це найбільш захаращена вершина, яку я коли-небудь відвідував.
Старт маршруту – місце перетину вузькоколійкою дороги із села Старий Мізунь до села Новий Мізунь. Тут вправо від основної дороги відходить грунтова дорога не найкращої якості, але достатньої, щоб проїхати нею трішки далі і запаркуватися.
Починаємо рух дорогою вгору і майже зразу виходимо на поляну, де складують ліс (судячи з дуже розбитого болотяного покриття). Тут роздоріжжя декількох доріг. Ми обираємо ту, яка найбільше підходить під те, що прокладено на OSM, та виглядає відносно свіжою. Починаємо нею рух. Спочатку дорога набирає різко вгору лісом, і все виглядає доволі зрозумілим і очевидним. Але ніт. Дорога, все така ж свіжа і гарна, починає петляти схилами хребта, то набираючи то скидаючи висоту, і в певний момент завершується в оточенні височенних схилів. Вгору веде крута, але коротка трелівка, яка, по суті, виводить нас у нікуди – просто на зруб на схилі гори. Дорога ніби й поруч, але нас розділяють густі зарослі кущів на місці колишнього зрубу. Що ж, не вперше і не востаннє нам дертися гущавиною, тому залазимо туди. Схил поступово вирівнюється, а посеред чагарників в траві починає вимальовуватися стара дорога. Ще пара сотень метрів – і ми на свіжій хорошій дорозі, яка веде по відрогу Церквища. Чергова загадка “що хотів сказати нам OSM” залишається нерозгаданою.
Дорога пролягає пологим гребенем одного з відрогів масиву гори Церквища, вона доглянута, і чиста. Рухаємося нею деякий час і незабаром виходимо на красиву тиху поляну посеред лісу. Ні душі, ліс довкола і прекрасна тиха полонина – що може бути краще? Робимо тут привал, тому що наступні два з гаком кілометри до вершини обіцяють відчутний такий перепад у 400 метрів висоти.
Починаємо підйом чіткою дорогою в лісі. Знову ж, OSM малює якісь дивні петлі, але дорога проста до неможливості – прямо і вгору. Підйом відверто важкий – градієнт і покриття роблять його неприємним і ми часто зупиняємося перепочивати. Попри те, ближче до гребеня хребта дорога виположується.
Врешті, ми виходимо на розвилку – ліворуч до гори Церквище. Праворуч – на гору Люта. Тут у лісі починають виднітися перші скельні виступи, і їх стає чим раз тим більше. Повертаємо ліворуч і піднімаємося вгору доволі пологою стежкою. Пройшовшись трохи лісом та перейшовши поляну, впираємося в скельні виступи і починаємо їх обхід короткою стрімкою стежкою вгору. Стежка виводить нас на невеличку скелю, з якої відкривається гарний краєвид на гори в долині Мізуньки та на гору Люта. Тут слід бути уважним, бо між скелями є тріщина глибиною до 10 метрів і провалитися туди було б дуже неприємно.
Якщо ви не фан “поставити галочку” – сміливо зупиняйтеся тут. Далі буде тільки біль і страждання. Ще пару метрів стежки і вона починає траверсувати вершину боком, йдучи кудись вліво. До вершини 100 метрів, і таких 100 метрів я не бачив в Карпатах. Вітровал з пнями і нерівною поверхнею, на яку в декілька поверхів навалені колоди, дбайливо приправлений чагарниками і густими пагонами ожини – незабутній експіріенс, під час якого я роздер піддупник і обдер долоні, стараючись продертися через це щастя. І заради чого? Правильно, щоб зупинитися в найвищій точці посеред чагарників і зачекінитися – я на вершині. Розуму небагато, правда?:)
Спускаюся вниз до стежки і відпочиваю після цих веселощів. Далі – вниз тим же шляхом, але з чітким бажанням знайти дорогу, а не спускатися манівцями, якими робився підйом до класної пологої дороги. Проскакуємо полонинку, йдемо дорогою і бачимо, що вона зводить в Старий Мізунь. Приправляє маршрут гроза, яка наближається, здавалося б з усіх сторін. Йдемо дорогою вниз, з надією знайти дорогу, яка проведе не через село, а зведе навпростець повз болото. Але дороги з OSM тут не є. Роззираємося в розгубленості і бачимо дядька, який пасе корову. Підходимо без особливої надії, і після пари слів розуміємо, що зірвали джекпот. Дядько веде нас через своє господарство на полі, де пасе корови і десь на його задвірках показує дорогу, яка обходить болото Ширковець з боку гори – по суті та сама коротка дорога, якої нам хотілося, але яку ми б керуючись OSM не знайшли.
Дорога місцями зруйнована водою, якої попри болото вдосталь, однак, зрештою, вона доводить нас у верхню частину “цивілізованої” частини болота Ширковець. Сходимо трішки вниз – і ми стоїмо перед прикладом, як треба облаштовувати природні пам’ятки. Оглядові майданчики на сваях, дерев’яні доріжки, інформаційні стенди – все для того, аби перетворити одне із чисельних боліт в Карпатах у атракцію, де можна і просто прогулятися в тишині, і привезти екскурсію школярів з пізнавальною метою. Чудове місце.
Пройшовшись доріжками, виходимо на вузькоколійку, і буквально за декілька десятків метрів руху нею ліворуч (вгору, до Нового Мізуня) виходимо на старт маршруту.
Похід вийшов відверто специфічним, однак на його основі можна скласти чудову можливість побачити цікаві місця цього регіону Карпат – з болотами, полонинками, скелями та непролазними хащами.
