Так, я знаю, що Явірник тут з’являється дуже часто і в багатьох іпостасях – і вершини, і полонини (в тому числі і не дуже популярні). Але хребет цікавий, близький до Яремче – великого туристичного центру, тому варіативність походів ним доволі висока. Цього разу наш маршрут піде в інший бік від класичного жовтого маркування, що йде схилами хребта, до полонини Туршугувата.
Тип маршруту: кільцевий
Довжина маршруту: 12 км
Маркування: від Багрівця до пол. Явір - жовте, від пол. Туршугувата до потоку Чепелів - синє, на решті маршруту - немає
Перепад висот: 12 км
Нитка маршруту:
Традиційно, розпочинаємо наш рух із присілка Багрівець, де залишаємо машину біля невеличкого водоспаду. Прямуємо жовтим маркуванням до полонини Явір, до якої звідси – трохи більше трьох кілометрів. Класичний підйом від 600 метрів до 1100 на доволі короткому відрізку – і ми на полонині, яка лежить на відрозі хребта Явірник, що є фактично центровим і перпендикулярно відходить від головного масиву в точці головної вершини – гори Горган Явірник. Тут перепочиваємо, адже найтяжче в даному поході вже позаду.
З полонини рухаємося під сам масив Явірника і в точці де жовта марка звертає на райсшток ліворуч, до полонини Під’явірник, а вгору прямо піднімається стежка на саму вершину хребта, повертаємо вліво – на немаркований райсшток. Стежка чиста, читається абсолютно без проблем і виглядає доглянутою, щоправда, є набагато вужчою, ніж її дзеркальний маркований двійник, що йде до Під’явірника. Ближче до середини переходу між Явором і Туршугуватою вона стає доволі вузькою, перетинаючи в певний момент доволі потужний як на такі висоти, схили і сезон струмочок. В цьому місці починаєш розуміти її відмінність від більш ходженого маркованого фрагменту – тут чи то не вдалося провести райсшток без значних перепадів висот (жовтий маршрут є фактично рівною дорогою), чи то він був зруйнований роками зсувів та роботою води. Характерною відмінністю є також те, що десь до середини маршруту стежка спускається з невеликим градієнтом вниз, а потім так само піднімається вгору, тобто це прямо класичний райсшток.
Після підйому, який виположується по мірі наближення до Туршугуватої, стежка розширюється до стану “майже дороги” і стає дуже подібною до згадуваної маркованої. В один момент, ми звертаємо дещо праворуч і виходимо у верхній кінець полонини Туршугувата.
Ліричний відступ: Тут повним ходом іде будівництво. Таке враження, що господарі яремчанських готелів “Перлина перлин” (чи які там назви) зрозуміли, що дуже багатьом людям надоїв мурашник біля Пробою, “Гуцульщини” і на базарчику, тому готельний бізнес почав підлазити в горби, до полонин. Дуже хотілося б, щоб це були все-таки сталі відповідальні господарники, що працюють по типу шелтерів чи схроніск у вищих горах (та й у нас, до Другої Світової), але у мене скептицизм щодо цього.
З Туршугуватої добре видно полонину Явір, з якої ми прийшли, а також Запрутські гори по той бік долини центрової ріки Гуцульщини. На другий бік полонини проглядається хребет Чортки з дуже нетипового ракурсу – зазвичай ми бачимо їх із різних місць типу Станимира чи Ігровця, як довгу рівну ниточку, а тут ми дивимося на них фактично із торцевої частини.
Лірично-лінгвістичний відступ: деколи лінь це добре. Похід цей ми сходили у вересні 2024, пишу цей текст я у квітні 2025. За цей час я встиг придбати книгу Володимира Шухевича “Гуцульщина” і дочитатися до того місця, де було вжито прикметник “туршугуватий”. Виявляється, “туршьик” – це гуцульська назва дрібного смерічкового підліску (ми то в себе називаємо “гущяк”, хоча в глибокій бойківщині (с. Липовиця) є взагалі дивний варіант “тимеї”). Тому “Туршугувата” – це “поросла смерековим молодняком”.
З полонини широчезною грунтовкою спускаємося донизу. Спуск довгий і нудний (ще й в нашому випадку, супроводжений альтернативно одарованими ендуріками). Тим не менше, в певний момент нам треба розігнати цю нудьгу, адже спускаємося ми долиною потоку Чепелів, а авто лишили в долині Багрівця. Між нами і машиною – ріг Явірника. Однак, недалеко від місця, де Чепелів вливається в Жонку (буквально за декілька сотень метрів від водоспаду Дівочі Сльози, вправо в долину Чепелова сходить стежка, перетинає потік (є варіант з вузькою колодою, але я не ризикнув і просто перейшов по камінцях) і піднімається нагору. Пару сотень метрів серпантинного підйому стежкою (зразу видно що стихійною і зробленою місцевими для переходу, щоб зекономити пару кілометрів обходу через Вольєри) – і ми на ще одній полонині (чи, з огляду на близькість до обійсть, скоріше полі). Звідси знаходимо дорогу в правильну точку долини (стежок звідси в Багрівець є декілька) і спускаємося нею вниз, виходячи буквально поруч із місцем, де ми залишили авто. Прогулянка завершена.
Я ходив на полонину Туршугувата десь так у 2018 році (через неї на пол. Катерина і Буковець, а далі до Прислопу і вниз), і можу сказати, що за ці роки дике місце перетворилося в центр будівництва. Що мені, як любителю диких місць, не дуже подобається, але, тим не менше, з цим навряд чи можна щось зробити. Тому ловіть момент і відвідуйте невідомі місця Карпат, допоки вони описуються в цьому блозі, а не на сайті “Туристична Яремчанщина” чи ще щось таке 🙂
